Ремзі Бекіров — кримський татар, який проживає на вулиці Свободи. Це розповідь про громадянського журналіста, якого безпідставно засудили на 19 років.

Його арештували в анексованому Криму у березні 2019 року разом із ще 23 активістами кримськотатарської громади.

Наприкінці вересня цього року Федеральна служба виконання покарань РФ (ФСВП) уже вп'яте відмовила в переведенні кримськотатарського активіста, громадянського журналіста, політв'язня Ремзі Бекірова з виправної колонії №33 Республіки Хакасія Росії до колонії, що ближче до дому.

Кримський татарин відбуває незаконне покарання у справі, пов'язаній з "організацією діяльності терористичної групи". Він був затриманий в анексованому Криму в березні 2019 року разом із ще 23 активістами кримськотатарської спільноти.

27 та 28 березня в Сімферополі окупаційний суд ухвалив рішення про арешт усіх затриманих осіб. 10 березня 2022 року стало відомо, що Південний окружний військовий суд, розташований у Ростові-на-Дону, виніс вирок Бекірову, засудивши його до 19 років ув’язнення.

Протягом усіх цих років дружина політв'язня Халіде невтомно бореться за те, щоб Ремзі перевели ближче до неї. Наразі він знаходиться на відстані 5 тисяч кілометрів від своєї сім'ї.

Більше того, вже протягом кількох місяців немає жодних новин про нього. Кримського татарина утримують у слідчому ізоляторі. Офіційна причина — "за статтею такою". Проте в Росії не прийнято детально пояснювати свої дії. Для тоталітарних режимів найважливіше — захистити себе від будь-яких проявів волі. Вони вдаються до різноманітних методів, одним з яких є зламати дух людини, ізолювавши її та позбавивши можливості спілкуватися з рідними та близькими.

Халіде розповіла ZMINA, як їхня сім'я бореться за права Ремзі Бекірова і чому Халіде впевнена, що вони нічого не змінили б у своєму житті, навіть якби знали заздалегідь про те, що доведеться пережити.

До штрафного ізолятора шість разів підряд.

Ми спілкуємося з Халіде щодо Ремзі. Хоча тема непроста, розмова наповнена оптимізмом. Це зумовлено свіжими новинами про нещодавній обмін, в рамках якого додому повернулися не лише військові, а й цивільні особи. Це відкриває нові перспективи для обміну кримчан. Бекіров – один із тих, хто чекає на цю можливість.

Обидві розуміємо, що це - лише надія. Але вона дає Халіде сили жити без Ремзі й боротися за нього. Скільки разів вона писала заяви до ФСВП і прокуратури РФ про переведення чоловіка ближче до дому, вона вже не пам'ятає. Може, п'ять, може більше. Поки що безрезультатно. Ба більше, кримського татарина відправили ще далі від дому: з Єнісейська до Хакасії.

"Коли Ремзі опинився в Єнісейську, його життя відразу ж стало суворим. Всі сподівалися, що через рік його переведуть до колонії, і тоді ситуація покращиться. Принаймні, він зможе телефонувати додому через 'Зонателеком', насолоджуватися свіжим повітрям, бачити сонце, а ми зможемо їздити на зустрічі з ним..." — ділиться Халіде.

Проте жінка отримала свій єдиний лист 5 серпня 2024 року, надісланий з останнього етапу Ремзі. Він писав з абаканського СІЗО, ділячись тим, що вже протягом місяця перебуває на етапі, який важко витримувати. Проте ніяких деталей не було надано.

Через місяць родина дізналася причину відсутності відповідей на листи та дзвінки від близьких. Виявилося, що щойно кримський татарин потрапив до колонії, його одразу ж перевели в ШІЗО.

Халіде дізналася цю інформацію в офісі адвоката, коли оформляла угоду, щоб місцевий російський юрист зміг відвідати Ремзі. Їй повідомили, що чоловік знаходиться в карцері.

"Мене ніби окропом обпекло. Така новина - звісно, я не очікувала. Прийшла з температурою, хвора, а тут ще таке. Наревілася того дня, зараз більш-менш отямилася", - згадує Халіде.

Кримського татарина вперше відправили до ШІЗО за весь період його ув'язнення.

П'ять років він провів у слідчому ізоляторі - СІЗО, потім у в'язниці, там немає ШІЗО.

"Я знала, що таке є в колоніях, тому що наш сусід, Тимур Абдуллаєв, роками там перебуває. Від його дружини почула, як це важко, що це сире підвальне приміщення, одиночка. Перебування там дуже сильно позначається на здоров'ї. Звичайно, коли почула, що Ремзі теж у ШІЗО, важко сприйняла", - каже дружина політв'язня.

Бекіров прибув до виправної установи 12 серпня 2024 року і відразу ж потрапив на карантин. Проте всього через кілька годин його перевели до штрафного ізолятора. З того часу він майже не покидає це місце: його утримують там по п'ять, шість, а іноді й десять днів.

Ремзі вже шість разів поспіль відправляли до штрафного ізолятора. Коли він виходить звідти через п'ять чи шість днів, то того ж дня його знову повертають назад з якоїсь вигаданої причини. Серед таких причин можуть бути: відсутність головного убору, нехтування привітанням з співробітником колонії, або ж те, що він не знаходився на своєму спальному місці, а замість цього читав молитву.

Ремзі в колонії під пильним наглядом — його морально тиснуть і постійно контролюють. За будь-яку дію, навіть таку, що не може бути визнана порушенням, його відправляють до ШІЗО. Він не має змоги читати молитви так, як це передбачає його віра; змушений робити це в скрученому сидячому положенні.

ІЗ 17 РОКІВ ШЛЮБУ ВЖЕ МАЙЖЕ ШІСТЬ У РОЗЛУЦІ

Під час нашої розмови Халіде розгублено зітхає, але тут же в її очах знову з'являється спокій і впевненість. Попри роки в розлуці й практично повну відсутність спілкування вони з чоловіком, як і раніше, - сім'я.

Вони перебувають у шлюбі вже 16,5 років, з яких майже шість провели в розлуці. Їхня зустріч відбулася ще під час навчання в Таврійському національному університеті імені Вернадського в Сімферополі.

"Я навчалася на факультеті комп'ютерних наук, а Ремзі обрав історичний. Ми мешкали в гуртожитку: я на четвертому, а він на п'ятому. Ремзі завжди відзначався своєю комунікабельністю та із задоволенням організовував екскурсії для інших студентів без жодного примусу з боку, просто з власної ініціативи," - ділиться спогадами Халіде.

Ремзі збирав студентів по поверхах і возив Кримом: Ау, Штаял, Бахчисарай... Під час таких екскурсій пара й познайомилася, у гуртожитку ближче пізнали одне одного і зрозуміли, що хочуть бути разом.

Ми товаришували досить довго, можливо, цілий рік, просто залишаючись друзями. Я помічала, що він дуже доброзичливий, відкритий і справжній. Проте в той час не задумувалася про щось більше. Здавалося, у мене ще є навчання, адже я тільки на третьому курсі чи десь поруч. Але згодом ми усвідомили, що прагнемо бути разом.

Свій спільний шлях пара розпочала в селі Строгонівка, що неподалік від Сімферополя. Будучи ще студентами, Ремзі разом із сусідами по кімнаті в гуртожитку подали заявку на виділення земельних ділянок для будівництва власних будинків. В результаті, кожен з них отримав землю в Строгонівці.

"Врешті-решт, ті, хто колись мешкав в одній кімнаті, зібралися та оселилися на одній вулиці. Ця вулиця називається Азатлик, що в перекладі означає 'вулиця Свободи'. Таким чином, вони виявилися сусідами, спочатку живучи пліч-о-пліч, а потім уже й з родинами. Але в один момент усіх їх заарештували в один і той же день на цій самій вулиці. П’ятеро кримських татар з вулиці Свобода. В той же день їх доправили до Ростова, і вони потрапили до одного й того ж слідчого ізолятора. Ось така ось історія, - ділиться Халіде."

Вона згадує, що ніякого особливого весілля в них не було - просто вечір удома з родичами, дуже скромний. Навіть фотографій із цього вечора не залишилося.

Першого ж дня після весілля вони приїхали в Строгонівку на вулицю Свободи. Халіде тоді ще вчилася на п'ятому курсі університету, перейшла на домашнє навчання. Писала дипломну роботу, їздила в університет на консультації, пізніше захистилася.

Після завершення університету Ремзі встиг облаштувати в своєму домі одну житлову кімнату, кухню та санвузол. Цього було цілком достатньо для родини на початковому етапі. Проте з плином років вони поступово додавали нові кімнати. На сьогодні в будинку вже три житлові кімнати, а останню з них добудували без участі Ремзі.

"Чоловіка в березні забрали, а ми з ним запланували на літо добудовувати, накопичили грошей. Довелося без нього вже доробляти, наймати робітників. Ремзі навіть не побував у цих нових кімнатах, навіть не побачив те, в якому стані зараз будинок. Не можна було порадитись і запитати, як він бачить його дизайн, якою має бути ця кімната".

Після арешту Халіде з Ремзі могли тільки листуватися. Листи йшли звичайною поштою, до місяця, тож жінці доводилося самій ухвалювати рішення: і щодо побутових питань, і щодо виховання дітей.

Пара влаштувала своє весілля в 2008 році, а вже через рік на світ з'явився їхній первісток - хлопчик. Вибір імені для сина не викликав жодних труднощів: вони вирішили назвати його Мухаммед.

"Ми обоє начебто про це і мріяли завжди, щоб перший був син і назвати його ім'ям пророка".

На даний момент старшому синові виповнилося 15 років, а доньці цього літа стало 10.

Коли російські силовики прийшли з обшуком до їхнього дому, дівчинці було всього чотири з половиною роки — вона була ще зовсім маленькою.

"Вона не має чітких спогадів про батька. Якщо вдасться організувати зустріч, це принесе нам радість. Ми вирушимо в подорож з дітьми, хоча шлях буде довгим і непростим. Діти вже кілька місяців мріють про цю подію," - ділиться Халіде.

Її дочка вже підібрала валізу та придбала новий наряд для зустрічі з батьком.

Для неї це схоже на магічну подорож. Сини вже підросли, їхній погляд на ситуацію став більш реалістичним, тоді як вона, мов принцеса, чекає на свою казку. У дітей такі різні мрії. Хтось прагне відвідати Діснейленд, а хтось мріє про зустріч з татом.

Діти також долучилися до обчислення витрат на подорож. Загальна сума склала приблизно 260 тисяч рублів, без врахування щоденних витрат, харчів і передачі, яку необхідно доставити Ремзі.

"Дітвора сказала: ми віддамо всі наші заощадження з наших скарбничок, тільки щоб ми поїхали швидше. Для дітей це дуже дорого, довгоочікувано".

Проте, сім'я все ж покладає великі надії на обмін, особливо з огляду на недавні події.

Коли Росія вторглася, сімейний бізнес довелося закрити, і Ремзі став громадським журналістом.

Коли почалась окупація Криму 2014 року, кримські татари вже чули про Уфу, Казань, про те, як мусульман Росії десятиліттями репресують, тож чекали на подібні репресії на півострові, згадує Халіде.

На початку 2014 року, будучи вагітною донькою, вона випадково дізналася по телевізору про те, як Росія почала вторгнення в Крим.

"Це був березень. Пам'ятаю, я обійняла живіт, ніби доньку свою обійняла, і мені стало так страшно в той момент, що я можу втратити чоловіка, що невідомо, як пологи пройдуть у такому передвоєнному становищі".

У той час вулицями Сімферополя пересувалися танки, а в місті були присутні російські солдати.

У червні того ж року Халіде народила дівчинку. Ніхто не знав, що буде далі, чи можна буде жити взагалі в Криму.

У такій постійній напрузі родина жила до 2019 року. Тоді Ремзі був поруч, але невдовзі хвиля масових репресій щодо кримських татар докотилась і до родини Бекірових.

У той період у них був сімейний бізнес, заснований ще за часів незалежності України. Вони придбали обладнання, зокрема верстати, фотопринтер та плоттер, і займалися виготовленням принтів кримськотатарської та ісламської символіки на футболках, кепках, кухлях та інших виробах.

"В Криму це було справжнім відкриттям, адже раніше такого не траплялося. Люди почали замовляти написи своєю рідною мовою. Наприклад, на кухлях можна було побачити фразу 'Коханій мамі', або ж ім'я на кепці, а також магніти для холодильника з кримськотатарськими написами", - ділиться спогадами Халіде.

Але коли прийшла Росія, їхні реалізатори почали повертати продукцію, бо будь-яка ісламська символіка, будь-який національний чи релігійний вияв могли утискати:

Наші дистриб'ютори повертали товар у коробках і висловлювали побоювання щодо його подальшого продажу. Хоча жодних законодавчих порушень не було, але страх перед Росією все ж таки був присутній.

Подружжя усвідомило, що вести бізнес у таких умовах неможливо, і вирішило його закрити. Відтоді кожен намагався знайти спосіб заробітку на свій розсуд.

До цього моменту Ремзі не уявляв себе в ролі журналіста. Однак після 2014 року, коли розпочалися репресії проти сусідів, знайомих, родичів та просто співвітчизників, він не зміг залишитися байдужим і спостерігати за подіями з боку.

Він був надзвичайно чутливим і завжди готовим прийти на допомогу. У такі моменти він вживав усіх можливих зусиль. Брав свій телефон, адже професійної камери у нього не було, і мчав знімати відео, виходячи в ефір на Facebook, намагаючись якимось чином донести інформацію про ситуацію.

На той момент в Криму фактично не залишилося незалежних засобів масової інформації. Офіційні медіа, здатні об'єктивно висвітлювати події, були відсутні. Таким чином, відповідальність за інформування взяли на себе прості громадяни зі своїми мобільними телефонами.

Так Ремзі мимоволі став громадянським журналістом. Він чудово розумів, що це небезпечно. І навіть його мама говорила йому: "Може, досить, може не будеш лізти на рожен?"

У 2017 році окупанти виписали Ремзі два адміністративні штрафи за сфабрикованими звинуваченнями, а фактично за те, що говорив правду.

Дружина політв'язня розповідає, що в ФСБ РФ йому вже давали зрозуміти, що якщо він не заспокоїться, то наступного разу справа може перейти в кримінальну площину, а не залишитися адміністративною. Пара навіть розглядала варіант виїзду з Криму, але зрештою вирішила залишитися вдома до останнього моменту, поки є можливість допомагати своїм співвітчизникам.

Під час проведення обшуку і затримання відбулося чимало порушень, проте це не позначилося на результаті вироку.

У 2019 році відбулися наймасовіші обшуки в окупованому Криму. Тоді затримали 25 кримськотатарських активістів, журналістів, волонтерів. Серед них був і Ремзі Бекіров.

Напередодні обшуку ми планували вирушити до Херсона, аби забрати наші закордонні паспорти. Діти залишилися вдома під наглядом дідуся, а ми виїхали рано-вранці. Повернення було заплановане на той же день. Проте на кордоні нас зупинили, пошкодили наші внутрішні паспорти, звинувативши у їх псуванні, і повернули нас назад.

Халіде зазначає, що російські прикордонники в одному з паспортів стерли цифру, а в іншому - зіпсували захисну стрічку.

Виписали адміністративний протокол за пошкодження документів, і це вже третій випадок. Тоді ми не могли зрозуміти, чому це сталося: нас не впустили до Херсона і відправили назад. Але вранці, коли до нас прийшли з обшуком, стало очевидно, що ми вже були в базі російських силовиків з наказом не випускати.

До Бекірових завітали з обшуком о шостій ранку. Поряд з правоохоронцями були двоє студентів у ролі понятих. Коли Халіде поцікавилася, що ж привело їх сюди, вони відповіли, що просто прогулювалися Строгонівкою.

Отже, певна пара — юнак і дівчина — прогулялися Строгонівкою о шостій ранку, коли навколо панувала абсолютна темрява. Варто зазначити, що вони не були місцевими жителями.

Халіде тривалий час наполягала на тому, щоб викликали її адвоката. Як виявилося, юрист все це часу перебував за межами двору, намагаючись потрапити всередину, але його не пускали. Тим часом Бекіровим повідомляли, що немає можливості викликати адвоката.

Зазначених порушень виявилося чимало. Я зафіксувала всі випадки на аркуші формату А4 і вимагала, щоб його долучили до протоколу обшуку. Неочікувано для мене, ці записи були озвучені в суді в Ростові-на-Дону. Я описала, як під час обшуку нас принижували та ображали.

Під час обшуку була присутня мати Халіде.

Моя мама приїхала на навчання, оскільки вона лікар і проходила перепідготовку кожні п’ять років. Їй потрібно було провести місяць у Сімферополі, і вона жила у мене. Ми з нею звикли спілкуватися кримськотатарською мовою. Якось вона запитала, чи може зайти до санвузла. Я заспокоїла її, сказавши: "Іди, не бійтеся". Але в цей момент силові структури заборонили нам користуватися рідною мовою. Вочевидь, вони боялися, що ми будемо вести якісь таємні розмови.

Шукали щось переважно в домашній бібліотеці Бекірових. На запитання Халіде, що вони можуть там знайти: зброю, боєприпаси, вибухівку - звинувачують же в тероризмі, відповіді в них не було. Вилучили кілька книжок кримськотатарською мовою, підручники арабської мови, яку вивчає Халіде. Ремзі заарештували й відвезли.

Халіде акцентує увагу на тому, що під час обшуку їй вдалося виявити численні порушення, проте це жодним чином не відобразилося на вироку. Аналогічно, всі свідчення, що доводять невинуватість підсудних, залишилися без уваги. Їх навіть не розглядали.

Вперше після арешту Халіде зустріла свого чоловіка під час судового засідання в Ростові. Це сталося через кілька місяців після його затримання. Дорога з Криму була довгою, важкою та виснажливою. Проте сім’я не втомлювалася повторювати цей шлях, щоб побачити близьку людину. Вони намагалися бути присутніми на кожному судовому процесі. Проте важко назвати це справжньою зустріччю, адже Ремзі опинився в скляному "акваріумі" разом з іншими підозрюваними.

Під час судового засідання Халіде і Ремзі просто дивились одне на одного, усміхалися, і все. У той момент вони вже не сподівалися, що його відпустять.

Відверто кажучи, спираючись на досвід аналогічних політично мотивованих справ, ми не мали жодних ілюзій. Ми чітко усвідомлювали, що покарання буде значним. І, на жаль, ми не помилилися: Ремзі присудили 19 років, що є найвищим можливим терміном.

Хотіли, щоб його все-таки перевели ближче, а його відправили ще далі.

Халіде подала прохання, в якому зазначила, що Ремзі має можливість відбувати своє покарання в більш близькому до дому місці. У них велика родина, є маленькі діти, і їм важко подорожувати для відвідувань...

"Писала три, чи чотири, чи навіть п'ять разів, уже точно не згадаю, ці заяви. І щоразу мені приходила відмова з різних причин. Наступну заяву писала з урахуванням причини попередньої відмови. Здавалося, їм нічого буде відповісти. Але там знову знаходили якийсь привід".

Останній раз у ФСВП висловили думку, що спочатку ув'язнений має дістатися до колонії, а вже потім слід подавати заяви.

Проте, на запит, який був направлений, коли Ремзі вже перебував у колонії №33 Республіки Хакасія, Халіде знову отримала відмову. Управління виконання вироків і спеціального обліку вказало, що "немає обставин, які могли б завадити подальшому відбуванню покарання журналіста у ВК-33".

У ФСВП зазначили, що особи, засуджені за статтею, що стосується "тероризму", направляються до виправних закладів у локаціях, визначених відповідним відомством.

Попри всі труднощі, родина не припинить зусиль, аби перевести Ремзі ближче до рідних місць.

"З огляду на досвід попередніх в’язнів, можу сказати, що ще не було випадків, коли когось переводили за такою заявою. Подивимося, як буде далі. Не можна залишатися бездіяльним, просто сидячи склавши руки."

НАВІТЬ ЯКБИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ ЗНАЛИ, ЧИМ УСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, ПОЗИЦІЮ НЕ ЗМІНИЛИ Б

Халіде переконана, що Ремзі був свідомий того, що їм доведеться пройти через цей складний маршрут, сповнений обшуків, арештів, переслідувань і розлуки.

"Адміністративки, які він отримував, стеження, яке ми помічали перед його арештом... Ми обоє знали, до чого йде. Останнім часом я спала в сукні, в хустці, тому що жили в очікуванні, у будь-який момент його могли забрати", - каже Халіде.

Водночас вона переконана, що обидва не стали б змінювати свої погляди за будь-яких обставин. Халіде навіть не намагалася переконати партнера утриматися від публічних акцій, адже це було спільне рішення. Вибір дійсно був нелегким, але, на її думку, якби вони вирішили інакше, ситуація могла б виявитися ще складнішою.

"Ми з Ремзі навіть обговорювали ймовірність його арешту, що робити, як мені бути без нього. Наприклад, він переконав мене отримати водійські права. Я отримала. І потім він ще рік містом ганяв: я за кермом, він поруч інструктує, як тут поводитися, на цьому перехресті, на цьому кільці... Казав, уяви, що мене немає поруч".

Вперше після обшуку Халіде вирушила до міста без нього і усвідомила, наскільки важливим виявився її досвід водіння.

До затримання Ремзі подружжя разом займалося багатьма справами. Вони спільно будували свій дім і активно долучалися до суспільного життя. У Криму існує організація "Кримське дитинство", яка підтримує дітей політичних в'язнів. Халіде та Ремзі часто відвідували її. Ремзі, працюючи журналістом, займався відео- та фотофіксацією, щоб пізніше передати матеріали в ЗМІ. Халіде, як вчителька, проводила заняття з дітьми, організовувала їм уроки та супроводжувала під час екскурсій і подорожей.

Зараз їхні діти - теж учасники "Кримського дитинства".

На жаль, у Криму, особливо серед кримських татар, уже так багато політв'язнів, що це не викликає запитань чи здивування.

"Це не просто 150 родин, в яких когось затримали. Це брати, тітки, дядьки і багато інших. Практично вся громада обізнана з нашою ситуацією, тому люди проявляють співчуття та підтримку. Серед дітей з нашого оточення всі усвідомлюють, що їхні батьки – не злочинці, а жертви несправедливості," - зазначає Халіде.

Без цієї допомоги, безсумнівно, було б важче витримати ці важкі часи.

"Іноді мені ставлять питання про те, скільки часу Ремзі ще залишилося відбувати своє "покарання". Але я ніколи не рахую ці роки, не віднімую п'ять і не підраховую, скільки ще - 14... Я розумію, що їхні вироки, написані на папері, - це всього лише дрібниці. Все залежить від Всевишнього. Тож тільки Богу відомо, скільки ще Ремзі проведе в ув'язненні. Звісно, ми сподіваємося, що це станеться якнайшвидше", - ділиться Халіде.

І з такою вірою продовжують існувати ще численні родини на окупованому півострові Крим.