Доля готувала до битви: Історія захисника, який пережив Іловайськ, але загинув під Бахмутом
29 серпня щорічно вшановують пам'ять усіх полеглих за Україну воїнів. Саме в цей день 10 років тому російські війська вчинили розстріл наших бійців при виході з Іловайського котла. У боях за місто загинули 368 українських військових, 18 залишаються зниклими безвісти.
Одним із наймолодших учасників боїв, які змогли вийти з Іловайська, був Олександр Гошилик, відомий за позивним "109". На час подій йому виповнилося лише 18 років.
Олександр, уродженець міста Долина в Івано-Франківській області, у 2014 році добровільно вступив до батальйону "Донбас" і вирушив на фронт у зону АТО. Через рік він був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня. У 2016 році Олександр залишив службу, але з початком повномасштабного вторгнення знову став на оборону України. 7 жовтня 2022 року він загинув під Бахмутом.
Журналісти РБК-Україна поспілкувалися з Віктором Гошиликом, батьком Олександра, про його дитячі роки, молодість, порятунок із Іловайського котла та трагічну загибель під Бахмутом.
Ось цитата Віктора Гошилика.
Сашко - мій наймолодший син. З раннього дитинства він часто хворів, але лише у 16 років з'ясувалося, що у нього відсутня одна нирка. Саме через це він вирішив стати добровольцем на війні, оскільки розумів, що інакше його не приймуть.
Перші вірші Сашка в дитинстві були про війну. Не знаю чому, але йому часто снилося, що воює. Вже потім сестрі казав, що то доля так його готувала (У 2016 році Олександр Гошилик під псевдонімом "Клятий Мольфар" видав збірку поезій "Міст через вічність", - Ред.).
Сашко був шахістом-першорозрядником, активно змагався на багатьох турнірах, включаючи й міжнародні, де демонстрував відмінні результати. Усі призові кошти від перемог у змаганнях він витрачав на придбання книжок. Він дуже любив читання і мав власну бібліотеку.
Маленький Сашко у тата на руках (фото надано Віктором Гошиликом)
Коли Сашкові було 13 років, він втратив матір. Його дві старші сестри стали для нього опорою. Приблизно через місяць після смерті моєї дружини вчитель Мирослав Гаразд запропонував, щоб я водив сина на додаткові уроки з фізики. Сашко належав до тих хлопців, які не були в захваті від фізики, але після першого заняття його вже не треба було вмовляти. Вже через місяць він здобув призове місце на районній олімпіаді, ще через місяць – на обласній, а згодом – на всеукраїнській.
Після всеукраїнської олімпіади його запримітили в ліцеї при університеті Шевченка в Києві, він пішов туди вчитися. Згодом вступив в сам університет, там його і застали події на Майдані.
Сашко на площі Незалежності (фотографія надана Віктором Гошиликом)
Сашко був на Майдані з першого і до останнього дня. Створив групу "Майдан дій", де закликав інших студентів долучитись до протестів.
Я також приїхав на Майдан, бо не міг винести, що побили дітей. 20 лютого 2014 року ми були окремо - син був зі студентами. Коли почалися розстріли і тіла вже несли до барикад, я зі страхом думав, що кожний новий загиблий може виявитися моїм Сашком.
Під час Революції сина затримала міліція. Хоча його тримали недовго, звинувачення висунули за заклик до непокори, що підпадає під 109 статтю Кримінального кодексу. Відтоді його позивний став "109-й". Після Майдану Сашко зазначав: "Революція ще не здобула перемогу. Ми боролися не для того, щоб просто передати владу від однієї політичної сили до іншої. Наші цілі – проєвропейські ідеї".
Після подій на Майдані мій син наполегливо намагався стати добровольцем: то в один батальйон, то в інший. Його не приймали через молодий вигляд. Коли я дізнався про його наміри, було вже запізно. Він уже був у батальйоні "Донбас". Разом з сестрами я намагався його відмовити: "Куди ти йдеш, синку, яка війна у твої 18 років?". Сашко відповів: "Тату, ви самі мене так виховували, і тепер хочете, щоб я це зрадив?"
Сашко на площі Незалежності (фотографія надана Віктором Гошиликом)
Свою першу битву Олександр зустрів 15 травня 2014 року в селі Карлівка Донецької області, будучи частиною батальйону "Донбас". Того дня загинуло троє добровольців. Пізніше Олександр став коригувальником мінометного вогню. Коли вони увійшли в Іловайськ, у їхньому розпорядженні було лише два міномети.
У той час ми думали, що Сашко перебуває в Кураховому. Він до нас телефонував з даху розбитої школи, бо тільки там був нормальний зв'язок. Син мене заспокоював, казав, що в нього все добре, хоч на фоні я чув постріли.
З розповіді Сашка знаю, що в колоні він їхав у кузові машини з чотирма хлопцями. Коли вони зупинились, командир покликав його до себе і якраз в той момент у кузов потрапив снаряд. Троє бійців одразу загинули, один отримав поранення.
Коли колону розстріляли, хлопці розбіглися. Вони вирішили виходити самі. Спершу йшли в чотирьох, але вночі натрапили на іншу групу із п'яти бійців. Хлопці подумали, що то сепари. З Сашком був боєць зі Львова на псевдо "Антиквар", він вийняв чеку з гранати і пішов на чужинців. Обидві групи були готові вже одне одного розстріляти. Але в останній момент син впізнав серед чужих бійця Дудаєва, з яким раніше служив, і крикнув, що то свої. Далі вони пішли вже разом.
Олександр Гошилик під час служби у добровольчому батальйоні "Донбас" (фото надано Віктором Гошиликом)
Сашко по GPS виводив групу з котла. Вночі вони підійшли до залізнодорожного переїзду і напоролися на засаду. Сашко почув, як хтось із ворогів сказав: "Давай підпустимо їх ближче і тоді будемо стріляти". Син попередив своїх, а сам зняв з себе автомат, перезарядив, і падаючи, відкрив вогонь по сепарах. Сашко розумів, що так перетягне постріли на себе і відведе небезпеку від хлопців. Вони знешкодили ворогів, але Дудаєв із їхньої групи тоді безвісти зник. Досі невідомо, де він і що з ним.
Хлопці йшли протягом 5 днів, були дуже голодні, тому їли те, що знайшли на полях. Син тоді згадував, що ніколи не міг подумати, що сира кукурудза може бути такою смачною. Одного дня вони об'їлися кавунів і лежали в зеленці (так військові називають поля - Ред.), а поряд проходила ворожа колона. Хлопці були вже настільки замучені і після тих кавунів не могли рухатися, що вирішили просто перечекали колону й вороги їх минули.
Сашко з товаришами здолали 85 кілометрів, доки не досягли нашої лінії, після чого їх негайно відправили до Дніпра.
Сашко вирушив на фронт у вісімнадцятирічному віці (фото надано Віктором Гошиликом)
Під час розстрілу колони в Іловайську ми залишалися в невіданні щодо долі Сашка, не знаючи, чи він живий, чи мертвий. У цей важкий момент ми вирушили до Гошівського монастиря в Долині, щоб помолитися. Це місце має особливу святість. І ось, коли священник читав молитву "Отче наш", від Сашка надійшло смс з повідомленням, що він живий.
В Іловайську Олександр знову віднайшов віру в Бога, яку втратив після смерті матері. В дитинстві він довго шукав пояснення, чому так сталося в їхній родині. "З богом бився я в серці затято, поки в пеклі його не знайшов", - писав в одній зі своїх поезій Олександр.
Син згадував, що коли зі своїм побратимом з Донецька Любомиром потрапили після Іловайська в Київ, то вирішили піти на благодійний концерт. У Любомира були поранені обидві ноги, в Сашка - спухлі після виходу з котла. І тільки тоді, під час пісні Тартаку "Лицарський хрест" до хлопців прийшло усвідомлення, що вони вижили. Вони почали танцювати і кричати: "Ми живі, ми вийшли". Поряд люди дивились на них, як на дурників - не могли й подумати, що хлопці таке пройшли.
У 2015-му році Сашко був удостоєний ордена "За мужність" (фото надане Віктором Гошиликом).
Після Іловайська Сашко продовжував службу ще два роки. Йому, як і іншим бійцям, які вийшли з оточення, було неймовірно важко. Часто він прокидався серед ночі, стверджуючи, що чує крики товаришів, але не міг пригадати їхніх облич. Врівноважити своє життя йому допомогли родина, друзі, книги та професійні психологи.
Сашку було важко, він покинув навчання, хоч я з дочками його вмовляли цього не робити. Сина в університеті дуже цінували, він навіть з одним професором розробив програму з визначення координат мішеней.
Через місяць він прийняв рішення стати програмістом. Відшукавши компанію на Закарпатті, що проводила набір 15 осіб для навчання, він приєднався до цієї групи. Згодом він опинився серед двох щасливчиків, яких компанія запросила на роботу.
Він був як губка - швидко втягував усе в себе, легко освоював нове. Він добре себе зарекомендував у тій компанії, потім перейшов працювати у київську фірму. Згодом знайшов іншу. За кілька років став провідним програмістом, дійшов до найвищого рівня - сеньйора.
Сашко з татом та сестрами (фото надане Віктором Гошиликом)
21 лютого 2022 року Сашко вже активно намагався зв’язатися з військкоматом у Києві, щоб приєднатися до Збройних Сил України. Протягом наступного тижня він неодноразово відвідував їх, аби його нарешті зарахували до територіальної оборони. Я разом з доньками намагалася переконати його, що його навички програміста краще застосувати у кіберзахисті. Однак Сашко відповів, що він спеціалізується на мінометах і має бойовий досвід, а інші хлопці потребують навчання.
Син усвідомлював, що в теробороні його можливості обмежені, тому приєднався до 30-ї окремої механізованої бригади ім. Князя Костянтина Острозького. Спочатку він служив помічником, але згодом його призначили командиром взводу. На цій посаді він і загинув, рятуючи своїх бійців за 5 кілометрів від Бахмута в населеному пункті Одрадівка.
Мені відомо точно, як це трапилося. 7 жовтня 2022 року приблизно о 13:30 на позиції мінометників підійшли троє найманців з «Вагнера», переодягнені у нашу військову форму. Росіяни вже були готові відкрити вогонь по нашим бійцям, але Сашко їх випередив. Він інтуїтивно зрозумів, що це вороги. Сашко вийшов до них один і запропонував здатися. Вони відмовились. Сашко зумів знешкодити двох, але третій встиг випустити автоматну чергу в його бік.
За 10 хвилин наші хлопці підповзли до сина, але він вже був мертвий. Вороги пішли в атаку, тому наші не змогли забрати Сашка. Мені досі не дають жодних надій забрати тіло. Офіційно син вважається безвісти зниклим.
Одне із останніх фото Сашка (фото надано Віктором Гошиликом)
Ми з доньками, друзями та не байдужими українцями бережемо пам'ять про Сашка. Провели Всеукраїнський шаховий турнір у Долині. Зараз готуємо його другу збірку поезій до публікації. Кілька віршів Сашка поклали на музику. Пісня Долинського музиканта Василя Андрусіва на вірш сина "Мамо" набула широкої популярності. Відеокліп на цю пісню та кілька інших віршів Сашка здобули першу премію у міжнародному конкурсі "Україна єднає світ".
Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка, де навчався Сашко, увічнив пам'ять свого випускника меморіальною дошкою. Також у ліцеї започаткували щорічний літературний конкурс "Життя прекрасне" імені Олександра Гошилика, в честь його татуювання "La vita è bella", що з італійської перекладається як "життя прекрасне".
Публіцистка Оксана Ровенчак написала про Сашкову поезію дослідницьку роботу "Війна хрестами чорніє... У відсвіті слова свічка палає". Згодом вона представила його творчість на міжнародний конкурс літературно-мистецької премії імені Франца Кафки (Німеччина - Австрія - Чехія), де Сашко посмертно став лавреатом.
ІТ-компанія "Verbit", де Сашко працював до початку повномасштабного вторгнення, щороку організовує вечір його пам'яті.
Сашко разом із своїм побратимом Любомиром на бойових позиціях в Іловайську (знімок надано Віктором Гошиликом).
Мені допомагають триматися мої доньки, троє внуків, друга дружина і навіть сам Сашко. Він був надзвичайно сильним, і я вчуся в нього бути таким. Навіть останній раз, коли ми бачилися з ним під час ротації у Києві за три місяці до його загибелі, він заспокоював мене і жартував.
Останні чотири вірші мого сина мали глибоке значення, ніби заповіти. За тиждень до його смерті загинув його друг, і син присвятив йому поезію, де висловив впевненість у їхній зустрічі на небесах, звідки вони разом будуть споглядати на нашу рідну Україну. Наступні його вірші були присвячені друзям, українцям та майбутнім поколінням.
Знайшовши вихід, я нарешті вийшов,
Життя в своєму тілі я зберіг
Та безліч тих, хто без надії згинув
Ще більше тих, хто з надією загинув.
