Будівля з гілочок: як Україна опинилася в уразливому становищі після розпаду Радянського Союзу.

Ми регулярно звертаємо увагу на досвід балтійських країн, які знаходяться під надійним захистом НАТО. І виникає питання: чому вони на своєму шляху до стабільності, а ми досі переживаємо війну, що триває вже більше десяти років, в умовах, коли більшість суспільства ще не усвідомила її наслідків? Які ж історичні причини призвели до такої ситуації?

Історія колишніх радянських республік нагадує стару англійську казку про трьох поросят, які будували свої домівки з різних матеріалів. Лише країнам Балтії вдалося звести міцний кам’яний дім, знайти притулок під захистом сильніших держав і відчути себе в безпеці. Білорусь же взагалі не намагалася збудувати собі прихисток. Україна, в свою чергу, звела хисткий дім із гілок, сподіваючись, що цього буде достатньо. Але надії не справдилися. Під час розпаду СРСР Росія грала зі своїми колишніми республіками в хованки: заплющила очі й почала відлік до п’яти. Ті, хто не встиг сховатися, залишилися на вулиці.

Власне, єдиною формою справжньої перемоги, яку чесно можна такою означити, є ненапад Росії. Недопущення війни - це абсолютна і беззаперечна перемога. Все решта - лише варіанти завершення війни, кращі чи гірші. І тут не варто вдаватись до аргументів віктимблеймінгу та аморальності звинуваченння жертви - бо окрім відповідальності за напад існує ще й відповідальність за захист. І вона колективна, не лише влади. Ми ж закриваємо двері на ключ, коли йдемо на роботу, хоча ніхто не має права заходити у наш дім і виносити телевізор і сховані долари. Бо турбуватись про свою безпеку - нормально. Так влаштований світ.

І що прикметно, країни Балтії, яким вдалось сховатись під парасольку НАТО, мали приблизно такі ж стартові проблеми, як і ми. Ті ж росіяни, та ж російська мова. До слова, Естонія планує відмовитись від викладання російською в школах аж до 2035-го року. Бо занадто велика частка російськомовних естонців. І от приклад, що не мова вирішує, а ті, хто нею розмовляють.

Однак я не відчуваю гніву до українців, оскільки насправді ми досягли навіть більше, ніж могло здаватися можливим. На відміну від країн Балтії, ми не мали в нашій історії тривалого періоду незалежного існування. Наше "відновлення незалежності у 1991 році" звучить вражаюче, проте ті нетривалі миті автономії в минулому не принесли жодних серйозних змін, і українці не встигли набути досвіду самостійного управління.

Захід і Схід України зростали під абсолютно різними імперіями - у цьому наша проблема. Це навіть не немовлята-близнюки, яких розлучили у дитинстві, а щось гірше. Навскидку навіть складно пригадати період, коли востаннє Схід та Захід по-справжньому бачились як співгромадяни і сприймали один одного як мешканців однієї країни. Звучить трагікомічно, але зустрілись брати лише у тюрмі СССР після 45-го року і мені навіть бентежно думати про те, що відчували галичани, які могли їхати у відрядженя на Схід і навпаки.

Цікаво усвідомлювати, що саме велика війна стала каталізатором для знайомства між українцями. Галичани відкрили для себе красу українських степів, а мешканці Наддніпрянщини відчули затишок Галичини. Хоча цей процес далеко не бездоганний — внутрішня ксенофобія все ще існує, і деякі зацікавлені особи почали експлуатувати теми "не-мовних ждунів" та "спекулянтів-галичан", а недалекоглядні користувачі активно підхоплюють ці наратива у соціальних мережах.

Але зараз вже очевидно як божий день, що кудись рухатись ми можемо лише разом і для цього треба будувати партнерські стосунки. Бо окремо Галичина, попри весь свій шарм, традиції і україномовність ніколи не зможе виконувати функції цілої України. А наддніпрянська Україна без Галичини дуже швидко знову стане УРСР. І що варто навчитись приймати відмінності інших українців, бо їхній історичний бекграунд відмінний від вашого. Але завжди пам'ятайте - вони цього не обирали. Могутніші імперії минулого робили вибір за нас, де б ми зараз в Україні не мешкали. І оцей стик двох напів-Україн минулого не обов'язково робити потворним шрамом, а чимось елегантнішим і об'єднуючим. Щось на кшталт спайки золотом реставрованої у кінцуґі вази (пробачте, пафосний лірик у мені мусив вжити цю метафору). І треба розвивати у собі колективну ментальну придатність до порозуміння, емпатії та співпраці, інакше це буде безкінечний пошук фізично придатних на фронт.